zamuchenjslonik | Нещодавні дописи

В рамках тестування власної здатності до опору залежностям, почав палити близько 3-х років тому.
Висновок: залежності сильніші від мене, не приведи Боже пробувати морфін.
Я став найбільшим курцем в оточенні, переплюнув усіх дідів-ветеранів, усіх бешкетників і циганів, що почали палити в 15. Тут немає чим пишатись.

Це надзвичайно цікавий досвід, ніколи до цього не міг зрозуміти тяги до табака.
Як вранці з просоння, під час кашлю, із підсвідомості сама з'являється думка, що потрібна цигарка, і вона допоможе, і вона допомагає. Джерело цієї думки не в мені. Чимось нагадує думки про чай, цукор, м'ясо і жир.

Із мінусів: усі мінуси паління, про які ми читали в популярних журналах:
- Хронічний бронхіт (кашель)
- Задишка
- Зниження працездатності, сильна втома
- Апное сну (я сильно почав хропіти, стеля тремтить)
- Статевий потяг на дні

Із плюсів:
- Мій характер тепер дуже м'який
- Цигарка чи дві позбавлять мене майже будь-якого хвилювання і роздратування

Сподіваюсь, колись напишу тут про свою відразу до табачного диму. Завжди було цікаво, як це курці спочатку так люблять, а потім так ненавидять.

Santa Fe Natural Tobacco Co was started by Bill Drake, allegedly a student of Kojève—he took the "American Spirit" name from a story of a lecture in which Hegel was asked what the American spirit is, and his reply was "tobacco. I must stress that i have not found a single source for this claim, I just want it to be true.
https://twitter.com/abcdentminded/status/1508913484909596674

What is the purpose of an NG tube in bowel obstruction?

https://twitter.com/MarkusZiesmann/status/1632159529604374529

Decr. emesis / aspiration 47,2%
Shrink the gastric bubble 18,4%
Remove GI tract fluid 27,2%
Resolve the obstruction 7,1%

5 240 голосів

I'm sorry to say, but if you answered A, C, or D, you are wrong. And if you don't know the purpose of the tube, how you can possibly know if it is needed?

NG tubes are intended to remove air from the stomach.

A popular blogger attempted to summarize the data on NG tubes, noting that in Fonseca et al, "almost 2/3rds of the patients who had an NG placed had minimal drainage, indicating the procedure could not possibly help the majority of patients."

https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/23574854/

The implication - or frank assertion - that NG tubes are there to drain liquid demonstrates a lack of understanding of the core function of an NG tube. In fact, in a well functioning and demonstrably therapeutic NG tube, the important function is not seen and not measured.

Before NG tubes were popularized, enteral obstruction was a catastrophe. Survival of these patients was essentially a coin flip, with a mortality of 60% reported in 1908 and 44% in 1932.

https://jamanetwork.com/journals/jamasurgery/article-abstract/551029

What changed, and brought mortality down to <5% in the 1960s was dissemination of the work of Wangensteen. The Wangensteen drain worked so well that "how to" manuals were published, similar to today's sonography-phantom building guides.

https://jamanetwork.com/journals/jama/article-abstract/247251

But the Wangensteen drain is just a nasogastric tube, and you are still presuming the NG tube's job is to remove liquid enteric content. And Wangensteen would remind you that it is not.

Why does fluid accumulate in the obstructed bowel? Why does it distend? The function of bowel is to absorb fluid; that it should fail in this function with stasis, and fluid accumulate, should be puzzling. Shouldn't obstructed bowel be empty, since contents can be absorbed?

The answer is elegantly demonstrated in animal studies. Ligate the ileum of a dog, and it will die quickly of its bowel obstruction. Ligate the ileum AND the esophagus however, and it will not. At least, not right away; on average, they'll live 36 days!

https://www.surgjournal.com/article/S0039-6060(39)90269-2/fulltext

Swallowed air is the answer. Bowel absorbs fluid, not air. As air is swallowed, the surface to volume ratio of the bowel shrinks; absorption decreases, fluid accumulates, pressure builds, and venous congestion results in ischemia. The bowel first and the patient second, die.

Wangensteen went further, inducing various obstructions and analyzing the composition of the aspirated gases to determine their origin.

While 68% of gas is atmospheric air, 22% of bowel gas seemed to have diffused out of the static blood, and only 10% originated from food decomposition. Thus, in a closed loop obstruction which can't entrain air, dangerous gas still accumulates.

https://journals.sagepub.com/doi/abs/10.3181/00379727-31-7440C

An NG tube with "minimal drainage" is referencing the measurable liquid effluent. The liquid is not, as it turns out, the important part. Bowel can handle liquid. What the NG tube is draining is air. We don't measure and don't see it.

Evidence Based Medicine's hierarchy of evidence places multiple trials second only to meta analysis in primacy. There are multiple trials proving this concept from the last century. There is no reason to think our GI tract functions differently from other large mammals with SBO.

"NG tubes cause pain."

Yes. They are not there for pain control.

"NG tubes cause aspiration."

Yes. They are not there for aspiration prevention. At least not primarily.

NG tubes don't shorten the duration of the obstruction!"

Yes. They aren't supposed to. They are there to keep the bowel alive while you wait it out or plan to operate. You can wait weeks to months in fact, as long as air isn't entrained.

"NG tubes don't drain gut contents!"

Well, wrong. They do. Just not the liquid part you measure in the collection cannister. And that's not the important part anyways; the bowel is fully capable of absorbing its own secretions!

"But this is all really old, and therefore outdated."

Wangensteen can answer that himself:

“There exists a feeling among many physicians and students that anything over 10 years old has no pertinence. ... If you only look forward, it’s tantamount to having a physician with total amnesia. How good would he be?"

https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC4373987/

Мітки:

Карл Шмітт - німецький мислитель, юрист, від денацифікації відмовився

Основні поняття в даному контексті:
1. Політика
2. Лібералізм
3. Суверен

1. Політика. Політика виникає тільки з того моменту, як названий ворог. Ворог - це той, з ким компроміс неможливий, він або хоче накинути вам свої правила, або хоче вас знищити. До цього моменту «політична діяльність» - це що завгодно, тільки не політика.

2. Лібералізм. Спосіб організації політичного життя в країні, коли суперечки різних соціальних груп вирішуються шляхом компромісу в парламенті. Ідеал лібералізму - нівеляція конфлікту через переговори. Фатальний недолік - нікого не сприймають ворогом, що веде до паралічу політики.

3. Суверен. В умовах надзвичайного стану суверен припиняє дію конституційних прав громадян. Усіх прав, або частково, на власний розсуд.

Тепер про нас: в Україні політики не було до лютого цього року, бо Росія не сприймалась ворогом. Хто її сприймав ворогом, був міським божевільним або радикалом. Попередній і чинний президент прийшли до влади під гаслом «а от ми зможемо домовитись». Це означає, що звичайний виборець поділяв аморфність людей, наділених владою і мандатом, у ставленні до Росії.

В той час, Росія вела справжню політику, коли і пересічний росіянин, і владні кола, чітко вважали Україну ворогом. Саме тому Росія, не зважаючи на свою слабкість, завжди була на крок попереду в цьому конфлікті.

Нам кажуть, що ця війна - протистояння ліб. демократії з авторитаризмом і диктатурою. І коли ліб. демократія переможе, це доведе її вищість. Однак на ділі ми бачимо, що відстала країна з ВВП штату Нью-Йорк страшить увесь західний світ. Як Росії це вдалось? Вона чітко знає хто ворог. Чому США, ЄС і Україна всі разом такі вразливі проти неї? Бо ворогом Росію справді не вважали.

Причина такої ситуації у лібералізмі. Лібералізм вже програвав комуністам і фашистам, і будь-кому іншому, хто називає лібералізм своїм ворогом, бо ліберал опонента ворогом не вважає, він слово йому дає. Тому ліб. дем. завжди зненацька опиняється під ударом, та часто-густо програє. І удар цей ще сильніший зсередини. Тому не забуваймо, про тармпістів, афд-лінке та інших йоббіків, що перебувають у ситуативному союзі з РФ. Перед ними наші союзники, через свій досі щирий лібералізм, здається, беззахисні.

В Україні, тим часом, лібералізм-парламентаризм грає все меншу роль. Не розраховуйте твердо на конституцію і закони, бо останнє слово за сувереном. Його завдання - зберегти державу, для цього він буде вертіти законом на власний розсуд, і це цілком виправдано.

До неправильного вчинку людину ведуть її вади. А якщо спільнота робить якийсь неправильний вчинок, тоді всі люди в цій спільноті об'єднані подібною вадою. За допомогою узагальнення можна спробовати прояснити, про які вади йдеться. Зворотнє також правда: правильний вчинок є ознакою наявних чеснот.

Декілька днів тому сварив москалів в інтернеті, бажав їм забратись з України до себе на батьківщину. Згодом, їдучи з Києва до Львова, обоговорив вже з українцями різних вікових груп, із зовсім незнайомими людьми, проблему московського паразитування у нашій країні. Пригадайте пишну промову якогось диктатора із ХХ століття - ось так приблизно виглядав кожен із нас, описуючи своє ставлення і досвід спілкування з цим народом. Домовились, що їх принаймні треба гнути, ламати. І, на останок, вчора читав бесіду з лідером гурту "Пирятин". Мудрий чоловік, як виявилось, мудрий у багатьох відношеннях. Причому я уявляю, який сморід почнеться в світі, але «хочешь жить – умей вертеться», як кажуть креоли. Тому це депортації, безумовно. Ненависть серез нас наростає. Це добре. Але мусимо бути толерантними, розважливими і політично коректними - ніякі не "депортації", ви що. Це буде "програма репатріації".

Коли латентний галичанин чує московську, то його сіпає всередині, це важко помітити. А правдивого галичанина сіпає так, що це не помітити важко.

Непогана книга, дає розгорнутий погляд на колонізацію всередині Московії та на захоплених Московією землях. Якщо зовсім стиснути, то московити були водночас колонізовані і колонізаторами, але цей досвід досі залишаєтья невідображеним, необдумавним, як на самій Московії, так і за її межами. Стан "подвійного мовчання", коли дослідники колоніалізму мовчать про Московію, а совєтологи і славісти мовчать про колоніалізм.

Сам вираз "внутрішня колонізація" походить з німецької Innere Kolonisation, і мав він на початках досить обмежене значення - йшлося про освоєння східних земель всередині Німеччини в XIX-XX століттях. Але докладного співставлення з німецьким досвідом автор не дає, не дивлячись на заголовок книги. Натомість співставлень із зовнішньою колонізацією європейців є досхочу. Тобто за зовнішніми ознаками це була внутрішня колонізація, але за сутнісними - зовнішня, то вже є моє власне розуміння.

Поза тим, книга рясніє описом забутих явищ та співставленнь, як от співставлення моноресурсної економіки на хутрі із моноресурсною економікою на нафті, чи розбір другого роману про Робінзона Крузо, де той подорожує Московією. Також ми дізнаємось про творчу кризу Канта в часи московської окупації Кеніґсберґу, і як дитячий досвід Юзефа Конрада на Московії надав вигляду його талантам, а саме - дозволив бачити колоніалізм з обох боків. Джеремі Бентам спочатку будував паноптикони та потьомкінські села в Білорусі та Україні, а потім вже писав свої трактати про паноптикони та фікції... Вперше общину московських селян описав німець Гакстгаузен. Крім того, він ще описав дикі обряди хлистів, з відрізанням жіночих грудей та оргіями. Останнє, як виявилось, наклеп. Та й опис селянської общини дозволяв московитам визискувати зі своїх же людей, можливо в тому описі також багато вигадано. Взагалі, та община не було природньою, вона виникла поряд з колонізацією. Володимир Даль не тільки уклав перший словник московської мови, але й брав участь в комісії, що досліджувала криваві злочини євреїв. Комісія вирішила, що таки так, євреї дійсно вчинають криваві ритуали. Тут я одразу засумнівався також в правдивості його словника.

Та книзі, як не мене, бракне опуклості. Не дивлячись на густе цитування саїдів та фуко, до висновку, що мав би все прояснити, я не дійшов. Ясно тільки, що там хащі. Ясно, що історія колоніалізму, перш за все над самими собою, на Москві не усвідомлена. Також ясно, з чилсенних натяків, що Москва це не Захід, а Схід.

Окремо хотів би виділити декілька дотепних прикмет. Здається, автор і редактор мали суперечку щодо "в Україні" чи "на Україні", бо по-різному написано. Сподобалось, що писар на картині Рєпіна "Запорожці пишуть листа...", це "чоловік, схожий на Гоголя", з чого автор намагається зробити багатозначий висновок. Не знати, хто є той "чоловік, схожий на Гоголя", але намагатись дати пояснення картині, це щось. Проте пояснення не зовсім зле. Останню чаcтину своєї книги автор гарно назвав "Тягар голеної людини", але він забув що на захід від Москви усі народи вже були голені. То що на тих землях робив неголений москвин зі свої тягарем?

- Я за права людини.
- Які права? Якої людини? Лівак сука блядь.

Маєте зайвих 1,5 години? Глянте, як німець разом з поляками знущаються з московської мови і малоросів, перебуваючи в авдиторії Ягеллонського університутету.

Watch on YouTube

З лекції дізнаємось також про існування незвичайного політичного проєкту: "Південно-східна українська автономна республіка" або "ПіСУАР".

— Розумієте, для того, щоб довести справжність цих знахідок, необхідно провести радіовуглецевий аналіз. Так усі завжди роблять з подібними знахідками. Чому у вас ще досі цього не зробили?
— Да ані настаящіє! Мамай клянус!

Німецький часопис "Київський Діалог" змінює назву з Kiewer Gespräche на Kyjiwer Gespräche. Це роблять для того, щоб краще передати українську вимову назви столиці: Київ - Kyjiw, бо написання Kiew відображає московську вимову. https://www.kyiv-dialogue.org/de/news/newsreader/von-jetzt-an-heissen-wir-kyjiwer-gespraeche.html - у цій статті німецькою є розлоге пояснення для чого вони то роблять, включно з політичними поясненнями. Почалось ніби з того, що великі німецькі часописи свідомо вживали Debalzewe замість Debalzewo.

Але головне, ми дізнаємось із того допису, що написання Kyjiw є також правильним в німецькій з 2019 року (https://www.duden.de/rechtschreibung/Kyjiw). Звісно, це лише допустимий варіант поряд зі старим написанням Kiew, поки що. Проте нагадаю, що перехід в англійській від Kiev до Kyiv також почався із такого самого доповнення в словниках англійської.

АТЕНИ

Тьмянисте море мріє хмар
Намисто.
Від моря відсахнулося те марево
Навмисно.
Танок століть стоїть.
Атени тануть.
Туманами тамує міт
Поталу.
Громадив Рим і руйнував,
Торкався турок,
Протрух контепорарі арт,
Ромейський морок
Прикрив прекрасну простоту -
Гру греків.
Не стало стої, постарів
Перипатетик.
Атена — панна, та не мав
Надій на неї
Британський бранець Партенон.
І пропілеї.
Павло помітив вівтарі
Без назви Бога,
Дав диспут, після описав
Розлого.
Від спеки пси спасаються і сплять
Де тінь — танатос.
Струснуть стада туристів рай,
Куди дістатись
Харон не перешкодить, ні Петро -
Немає ради.
Лежать колони і коти
(погладив).
Зазначив знаки на зірках
І під землею,
Пречисту Діву і оту,
Що зі змією.
Сократа страта, страх
І сором остракізму,
Був герцог, Рейх, полковники
До анархізму.
Коріння, приклади, каміння
І уроки,
Ми вивезли усе,
Лишили трохи,
Окрім Акрополя краси,
Вітрів і вежі,
“не тих вже нині атенян”,
Що хитрі й хижі.
Театр тріщить, трагічна роль
Тавра не варта.
Атени тануть, тішаться, що зникла
Спритна Спарта

https://t.me/korchynskiy/1279

Якщо ви хочете, щоб держава перестала за вами слідкувати, перестаньте слідкувати за іншими людьми в мережі. Все починається від малого.

У колись досить непоганого дослідника Російської Імперії Олексія Міллєра мізки спеклися остаточно і він перестав відчувати запах грошей.

Міллєр про проблеми історичної пам'яті у Європі:

Вопрос, зачем нужно было уничтожать Дрезден и сжигать вместе с гражданским населением другие немецкие города, неприятен американцам и англичанам. Британцам и французам неприятно вспоминать Мюнхен, а в Индии Черчилля помнят вовсе не как героя, а как виновника катастрофического голода 1943 года.

Французам или норвежцам трудно дается признание, что коллаборантов с нацистами до поры было больше, чем участников Сопротивления. И так далее.
https://carnegie.ru/commentary/81207

Якщо хтось має бажання і пустий шлунок, то може прочитати всю саттю - там концетрована солянка із московських пропогандистських помиїв, що повторюються вже далеко не перший рік.

Проте, не можу сказати, що я сильно здивований, адже навіть в своїх монографіях авторові важко вдається приховати свої симпатії до Московії, хоч він і намагається не брехати (німець таки), але і незручні відомості загортає під килим (сумні прояви москальства). Що він залишив свій підпис під тією статтею, це лиш послідовно і закономірно.

За нагоди, варто дізнатись чиїми ж думками надихався Асланбек Андарбекович в своєму останньому дописі:

А. МИЛЛЕР: Значит, не будем говорить про украинскую нацию, потому что таковой пока не существует.
https://echo.msk.ru/programs/korzun/1296194-echo/

Ах! Це він надихався думками запрошеного професора Центральноєвропейського університету, хто б міг подумати.

Це саме той випадок, коли вченому дуже шкодить відірваність від практики. Бо практика сьогодні в тому, що кулі й досі прилітають в голови кацапської солдатні на Донбасі - та солдатня напевно пересвідчилась в дійсності українців.

У таблиці зліва зібрані відповіді респондентів на питання про їх етнічну приналежність, за умови, що їм пропонується вибрати одну, а назвати подвійну етнічність вони можуть за власним бажанням. У таблиці справа відповіді респондентів на те ж питання, але подвійна етнічність одразу є одним із варіантів відповіді, респонеднту не потрібно самому про неї пригадувати. Нище деякі роз'яснення стосовно способу проведення опитування цього останнього типу:

Явище індивідуальної біетнічності повніше враховується тоді, коли дослідники не обмежуються фіксацією її ініціативної самоідентифікації, а ставлять респонденту й зондуюче запитання стосовно однозначності чи неоднозначності його етнічної самоідентифікації. Так, до тих респондентів, які у відповіді на запитання, ким вони вважають себе за національністю, назива ються українцями, росіянами чи й українцями, і росіянами, ставиться додаткове запитання:

Висновок досить суттєвий. Більш обрежено поставлені запитання малюють зовсім іншу картину етнічного розподілу в Україні, бо виходить, що другим етносом за поширенням в Україні двохтисячних були не росіяни, а україноросіяни, люди з подвійною національною ідентичністю.

Джерело: Хмелько Валерій Євгенович, Лінгво-етнічна структура України : регіональні особливості й тенденції змін за роки незалежності / В.Є. Хмелько // Наукові записки НаУКМА. - 2004. - Том 32 : Соціологічні науки. - С. 3-15. http://chtyvo.org.ua/authors/Khmelko_Valerii/Linhvo-etnichna_struktura_Ukrainy_rehionalni_osoblyvosti_i_tendentsii_zmin_za_roky_nezalezhnosti/

Мельник був антисемітом, а Ватутін всього лише вбивав українців.

... У Московії так само називали свою мову руським язиком. Але все ж таки це зовсім різні явища. І це не лише наша інтерпретація, але ми завжди повинні знати, що стоїть за такими нібито очевидними справами. Люди Московії не називали руським язиком мову українців. Вони називали її литовським, білоруським, черкаським чи, починаючи з Петра І, – малоросійським, але ніколи не руським язиком. І так само люди, які мешкали в Україні, ніколи не називали “руською” мову Московії. Це завжди для них була “московська мова”.

https://zbruc.eu/node/62191

Колись прочитавши про те, що і русини, і москвини, називали свою мову однаково — "руська", мені стало цікаво, чи були в історії інших народів подібні явища.

Як виявляється — так, було щось подібне у англо-саксів та континентальних німців.
Староангійське слово þēodisc позначало "народ", "мова", утворений від нього прикметник, відповідно — "народний", "народно-мовний". І це вже в той час, коли самовназва "англи" вже давно була в ходу. Його континентальний, староверхньонімецький, майже ідентичний брат-когнат diutisc мав значення "німецька", "континентальний германський діалектний континуум" (говорячи сучасними термінами).

P.S. Також це слово перейшло в латину у вигляді theodiscus для позначення "народної германської мови". І до нас воно прийшло через готів, як "чудь", "чужий".

https://en.wikipedia.org/wiki/Theodiscus
https://de.wikipedia.org/wiki/Deutsch_(Etymologie)
https://goroh.pp.ua/Етимологія/чудь

Склав таблицю на основі роботи Славяно-немецкие межъязыковые параллели: из наблюдений над лексико-семантической типологией германизмов.

( Read more... )

Ось як відомий семіотик Померанц описує свій досвід русифікаторства та деукраїнізації та голодомору на Кубані:

В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы — потомки запорожцев, их родной язык — украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой. “Так вы русская?” — “Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду”. — “Отчего же не выучили дочку своему родному языку?” — “Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!”

Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене — по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов — отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.

Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936–1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали, — и детская самодеятельность. Дети сохранили господство украинского языка в кубанских станицах; дети же сохранили традиции травли евреев — там, где были евреи (в станице единственным евреем был я)...

magazines.russ.ru/zvezda/2003/6/pomer.html

Новини 125-ти річної давності:

Під надписом "Stosunki narodowościowe we wschodniej Galicyі" подала краківска Nowa Reforma довгу статью, бо тягнучу ся через 22 нумерів, в котрій, на підставі подрібних даних, взятих з остатної конскрипції, старає ся виказати, що Поляки у всхідній [а декуди навіть і в західній] Галичинї швидко винародовлюють ся, і єсли так дальше пійде, то стануть ся не тілько Русинами, але, в наслїдок москвофільскої пропаґанди, завзятими ворогами "польского" обряду і польскої народности. Тоє русченє Поляків — і то коренних, бо потомків кольоністів мазурских — дїє ся через руску школу і через руску церков. Длятого треба против того русченя дїлати з польскої сторони за помочію костела, шкіл, охронок, читалень польских, кулок рольничих і т. д.

Коли таке читає ся, і то в часописи демократичній, котра старає ся більшу від своїх товаришок удавати безсторонність супротив Русинів, — не знати, чи обурювати ся чи сміяти ся. Чудо тай диво! Русини "дусять і винародовлюють" Поляків в Галичинї!

Русченє Поляків в Галичинї

Це тільки зачин, там ціла стаття цікава.

На інтернет-сторінці zbruc.eu можна прочитати ще багато тогочасних статей із українського часопису "Дѣло" за 1894 рік.

Авторство належить Eljaho_Rusin. Ідея - ілюстрація слов’янських звуків і їх позначення у старих кириличних абетках, і як вони перейшли в суто українські фонеми.

ѣ - [іе] як укр.-діал. "іе", до 13 ст. потім у більшості перейшов у суч.-укр. "і". Буква їть (також кличуть "ять"). У Київському говорі читався так лише під наголосом. Без наголосу читався як просте [е]. У пд.зх. говорах вимова не залежала від наголосу.
є - [е] як сучасне укр. [е].
ѥ - [йе] йотоване "е" суч.-укр. "є".
и, ı, ї, - [і] як суч.-укр. "і", тільки приголосні перед ним були абсолютно тверді (за виємком шиплячих). Десь з 17-18 ст. Букву "ı" почали писати з цяткою як "і".
ѵ - [і], [ў] буква іжиця, залежно од слова читала ся як суч.-укр. "і" та "в" [ў].
в - [ў] губно-губний як суч.-укр. "в".
ю, ıоу - [йу] йотоване "у", як суч.-укр. "ю", "ю" спрощена граф. форма од "ıoу".
оу, ꙋ - [у] як суч.-укр. "у", "ꙋ" є лігатурою од "оу", її НЕ читали як два звука "о" та "у", а лише як "у", а запис "оу" обумовлений грецьким оригіналом.
ѯ - [кс] як суч.-укр. буквосполучення "кс" чи лат ікс "х".
ѱ - [пс] як суч.-укр. буквосполучення "пс".
ѳ - [п, х, хв, т, хт], буква тита означала міжзубний звук, що він був у грецькій мові як англ. "th" чи ісланд. "þ", але його не було у слов'ян, тому у вимові заміняли на подібні за місцем артикуляції (т) або за характером вимови звуки (х, хт).
ѡ - [у͡о] близький до суч.-укр. о, тільки з завуженим початком.
ѿ - [от] омега та "т" з верху є лігатурою якою позначали слово "отъ", як "ѿ", се дало: отъ/от -> оот/от -> уод/од -> ўид/од -> ўід/од -> від/од, суч полуднево-зах. укр. "від" та північно-східне укр. "од".
ѕ - [дз] ~до 10 ст. та [з] ~по 10 ст. буква дзіло читала ся як суч.-укр. "дз" до писемної доби, і як просте [з] за писемної доби.
ꙗ - [йа] йотоване "а" як суч.-укр. "я".
ѧ - [æ˚ ⷩ] носовий як пол. "ę" до кінця 10 ст. потім як [йа] суч.-укр. "я". Буква малий юс.
ѩ - [йæ ⷩ] носовий як пол. "ję" до 10 ст. потім як [йа] як суч.-укр. "я". Буква йотований малий юс.
ѫ - [у˚ ⷩ] носовий як пол. "ą" (тільки набогато вужче) до 10 ст. потім як [у] як суч.-укр. "у". Буква великий юс.
ѭ - [йу˚ ⷩ] як пол. "ją" до 10 ст. потім як [у] як суч.-укр. "у". Буква йотований великий юс.
ъ - [ꙍ] як середній звук між [у], [о] та московським [ы]. Іденчичний закарпатському бойківському "ы" в слові "быти". Під наголосом набував більшої подібности до дуже глибокого та широкого звука [о]. Без наголосу ніяковів і згодом зникав. Перед [й] видовжувався та звучав як /ꙏı/. Дав.рус. "гꙏрбꙏ" суч.укр. "горб", дав.русь. "мꙏıика" суч.укр. "мийка". Буква йор (по московськи "ер").
ь - [ɪ] як суч. укр. "и". Під наголосом звучав ширше й нижче, як наше [е], без наголошу коротшав і звучав ближче до [і]. Перед [й] звучав як /и/. дьнь>день, шья>шия. Буква єр.
ъı, ы - [ы] неглибокий "у" без округлення губ. Лігатура "ъ + ı", що спростило ся графічно до "ь + ı" -> "ы". Буква йори (моск. "еры").
ц - [ц'] як суч.-укр. "ць", завжди м'яка.
щ - [ш'ч'] як суч.-укр. "щ" [шч] тільки м̾яко.
ж - [ж'] завжди м'яке як діал.-укр. "жь".
о - [о] як наш звук [о], можливо вужчий. Важливо розуміти, що акання іще не істнувало і всі окали як суч.-укр.
ф - [п, в, х, хв] у слов'ян не було до 13-17 ст. звука "ф", а в українців-русинів його не було аж до 20 ст. (Окрім Галичини де він був з 17-18 ст.) Тому його заміняли найчастіше у вимові на (за популярністю) "п"/"хв"/"х"/"кв"/"в".
г - [г] як південно-російське задньоязикове "г" (в літ. рос. можна почути в старших людей у словах "господи" та "Бог"), словом - дзвінке [х]. Пізнійше вже як суч.укр. гортанне "г". На півночи зо Пскова по Суздаль як [ґ].

zamuchenj slonik До речі, хтось знає в яких вищих учбових закладах зараз навчання ведеться російською? В Харкові, в Одесі, про це є інформація?

Meaig ХПІ, ХАІ, ХНУРЕ точно. У мене були ситуації, коли я специфічно прохала вести українською, але просто тому, що мої одногрупники не хотіли (або їх навіть не питали), викладач просто продовжував московською. Єдина відрада — ніхто ніколи не скаржився на мої конспекти/роботи українською.

Олег Костровицький Ви конспектуєте перекладаючи на ходу?

Meaig Так. Те, що не знала, записувала олівцем московською, а вдома вже шукала відповідник. Ще встигала виділяти кольоровими маркерами)

zamuchenj slonik Це якась фантасмагорія. Давно це було?

Meaig Цього року я отримала диплом бакалавра.

zamuchenj slonik Мовні закони їх не лякали? Про це були розмови?

Meaig Так. Вони лякалися тільки тоді, коли приходила перевірка.

Meaig Любили вигадувати, що от української термінології нема, тому "я викладаю російською".

zamuchenj slonik Нонсенс.

Meaig Якби напружили сраку хоч на п'ять секунд, дізналися би багато нового для себе.

zamuchenj slonik А чи багато українців в подібній ситуації? Маю на увазі тих, для кого рідна українська.

Meaig Ну, це ж Харків. Тут таких загалом мало. Я поки зустріла за 21 рік життя одну незнайому людину. Ви не уявляєте, яким щастям це було. Для нас обох. Усі інші заражені мною. Я їх "заразила" україномовністю. Дала поштовх, так би мовити.

Олег Костровицький Від цих слів страшнувато. У моєму місті я на російськомовних, як на клоунів дивлюся.

https://t.me/mov_tribunal_chat/66032

Американський славіст Ева Томпсон аналізує характерні риси російської літератури з точки зору постколоніалізму. Саме дослідження базується на постулаті про зв’ зв’язок між літературними наративми і елементами національного самопочуття росіян, наративи його одночасно формують і відображають. Російська література ніколи не зазнавала такої критики, і це пов’язано з тим, що російських імперіалізм сильно відрізняється від західного. Осбливості російського імперіалізму дещо ускладюють його дослідження класичними методами. Під час проведення аналізу, авторка часто звертається до класиків дослідження колоніалізму та націоналізму, для того щоб позначити вигини класичних підходів у російській призмі. http://litopys.org.ua/thompson/tom.htm

Отже, перша особливість російського націоналізму полягає у тому, що він посягає на народи, що стоять на рівному чи вищому культурному щаблі.

У деяких частинах російської та радянської імперії існувала унікальна ситуація, коли на імперіаліста не дивилися знизу вгору ті, на кого була спрямована його влада. Відчуття цивілізаційної нижчості Росії було в XIX ст. настільки поширеним, що навіть такі друзі Росії, як барон Август фон Гакстгаузен (August von Haxthausen), який подорожував по Росії за кошти царя Миколи I, зауважив, що «[Західні] країни, підкорені Росією, мають здебільшого культуру, вищу за культуру їхнього поневолювача». Він мав на увазі Фінляндію, Балтійські провінції, Польщу та Грузію. Другою стороною медалі була озлобленість (ressentiment) Росії щодо тих підкорених, які не ставилися до неї з належною пошаною, і це почуття виявлялося в особливо жорсткому поводженні з цими «людьми Заходу». Спроби представити, інтерпретувати, применшити роль та утримати у вуздечці непокірливих «людей Заходу», зроблені в російській літературі, належать до особливої категорії ворожого ставлення до Інших. Достоєвський вивів зневажливі портрети поляків у Братах Карамазовш, а Пушкін і Тютчев зайняли пози ображеної вищості. Письменники нижчого рангу завдавали ударів відвертіше.

( Read more... )

Адже члена нашого слов’нського братства легко розпізнає європеєць чи американець, і не за скулами, а за типовим виразом обличчя.

Цікаво, я гадаю, ця сцена - дуже хороший приклад рефлексії. Цікаво також погянути на коментарі під відео - цілковита підтримка тези і няких філософських перекрутів на рахунок високодуховності щиро-хамовитої морди, а навпаки, так, мовляв, нам потібно лікуватись. Поступово до людей доходить, що обличчя не може бути вікном душі, це мусить бути елемент вбрання.

https://www.youtube.com/watch?v=rQ2-m4YYqp0

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинусь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.

Виявляється, найвідоміший вірш Павла Тичини був присвячений евритмії.

Моя арґументація наступна — маю три докази, що йдеться саме про танець:
1. У танці я, ритмічний рух, — що за танець? Спочатку Пан і Зевс, а раптом тепер танець. Тільки в одному різновиді танців прямо говориться про його зв’язок з духовним світом, в евритмії.
2. І пітьми творчої хітон - евритмістки танцюють вбраними саме у хітон.
3. І благовісні руки — чому руки, а не, скажімо, звуки? Бо він описує саме евритмію, в ній жести, які виконуються руками, мають особливе значення.

Крім того, загальна ідея вірша відсилає до популярних на початку 20-го століття езотеричних концепцій, а евритмія — це перетворення тих ідей у формі танцю.

Ідея про те, що в Україні має бути своя окрема норма російської мови, свій окремий нормотворчий центр, обговорюється періодично з початку 90-х...
...В мене аж розгулялася фантазія, захотілося, щоб призначили в таку комісію. Я б говорив і діяв тільки так, як це робили наші комісари, не додаючи жодного моменту від себе. І довів би при цьому українську російську мову до безпорадно теперішнього українського стану. Проголошував би декомунізацію, повертаючи ять та єри, але варіантно, як це водиться у справжніх реформаторів. Кричав би про потребу віддалення від української, щоб ніяких дивчин, хат, хлопцев та подібного українського сліду, що його різні Гоголі залишили. Я б посилався на «олбанську» мову та на мову російської еміґрації, впроваджуючи всього потроху, як данину різним ідеям фікс фанатиків. Бився б в істериці від того, що орфография та ортопед неакуратненько пишуться по-різному. Плакався б над потребою мертвих поетів римувати (типу снег-грех, щоб інколи замінити г на х, знов-таки, варіантно, щоб заплутати). Це була б дивовижно непрактична російська мова, від якої «трудящі» були б у захваті, бо нею неможливо стало б спілкуватися нормально. Власне, як це тепер відбувається з українською.
https://maksymus.wordpress.com/2019/07/09/501970/#comment-21602

Ѣ!

Із діалогу з культурологом Олександром Павленко:

pan_baklazhan: Как-то дискутировал я с определёнными ЖЖстами по поводу русской культуры (в контексте "как же Украина без неё? Пропадёт начисто!"
Я же доказывал, что русская культура - вторична и малоценна, хотя и интересна многими своими образцами. Но тем не менее вполне заменима, и бесценной кажется тем, кто не знаком с культурой, скажем так, европейской (в широком смысле, включая американскую).

alexander_pavl: Украине надо уходить от русской культуры, это совершенно очевидно. Когда украинская культура станет вровень с другими восточно-европейскими культурами (а это, конечно, будет обязательно), тогда она сможет без опаски "впустить" в себя русскую культуру и обогатиться. Но до того времени - лучше не надо. Русификация принесла Украине множество несчастий.

https://alexander-pavl.livejournal.com/176849.html?thread=7510993#t7510993

Для чого необхідна дерусифікація? Коротка відповідь звучить так: російська культура це лише переспівування на свій лад культурних досягнень Європи, а значить сприйняття російської культури - це спийняття Європи російськими очима. Але для чого дивитись на Європу російськими очима? У нас є свої. Європейську думку, культуру, ментальність потрібно сприймати безпосередньо, шляхом вивчення європейських мов, створенням українських перекладів та роботою над власними висновками, стосовно європейського доробку. І російський спадок українцям в цьому заважає, а не допомагає.

Також додам, що ці роздуми стосуються культурної стратегії держави, індивідуальні шляхи можуть бути більш гнучкими.

Поширена точка зору полягає у тому, що патріотичне виховання мусить опиратись на вивчення історії своєї батьківщини з правильної точки зору. Таким чином забезпечується орієнтація в полі свій-чужий і встановлється чітке відчуття певних "нас", відчуття певної суб'єктності народу з власними інтересами. Дійсно, кожна країна мусить сприяти такому вихованню, якщо вона хоче ще трохи існувати. Али чи навчання відрехтованого погляду на історію дійсно найкращий спосіб? Чи він достатньо ефективний і, головне, чи він викликає щирий відгук в учнів, чи це швидше насильницько-механічна муштра? Такий підхід може забезпечити достатню кількість людей, які готові загинути за державу, але чи забезпечить він державу тими людьми, які хочуть жити заради неї - тобто творити культуру того народу, якому належить ця держава? Тут у мене виникають великі сумніви, оскільки виховання політично правильних поглядів зовсім ніяк не торкається індивідуальних потреб, а найголовніше - індивідуальних потреб духовного життя. Воно їх буквально ніяк не стосується, таке знання не допоможе більшості правильно зорієнтуватись у сучасності. Тоді відповідь полягала би у тому, щоб поєднати ті речі, які стосуються одночасно індивідуалього духовного життя і життя народу в цілому. Що це за речі такі? Що, в першу чергу, поєднує окремого індивіда з оточуючими? Це мова. І йдеться тут не про звичайне викладання мови, а викладання саме найкращие оформлених зразків мови за формою і за змістом - таким чином дитина усвідомить, як саме цю мову можна використовувати для власних цілей. Вже з самого того факту, що мова використовується для індивідуальних потреб, буде виникати щира любов до неї, а відповідно любов до народу і до держави.

Кинувши основні сили на належне вивчення мови, можна лагідніше і менш нав'язливо використовувати усі інші методи політичного виховання. Із любові до рідного, як до такого, що справді потрібне і незамінне, бажання навчитись історії виникатиме автоматично; а хто друг чи ворог, також зрозуміють і без підказки політрука.

Стисло, але з уживанням найважливіших деталей, розповідається про етапи змін в українській мові у цей період. Більша частина присвячена історії впорядкування та політично вмотивованим впливам на мову, як позитивним, так і негативним.

Особливо цікавим мені видалось те, що в ході перших етапів русифікації, після розгрому всіх тих, хто був причетний до українського відродження, свідоме втручання в саму структуру української мови прикривалось марризмом (за посиланням хороший приклад того).

І ще одне: починаю розуміти причини принципового мовлення тільки українською на Західній Україні, без переходу на мову співрозмовника. Все почалось ще за часів Польщі:

Триптих склажаєтья із трьох частин:

Москва, Маросєйка

Лаконічна відповідь на концепцію культурних відносин України і Росії, що добре була сформульована колись, наприклад, князем Миколою Трубецьким. Та і не тільки ним.

Москва підкреслює русско-украинские культурные связи. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба салдати по два боки лінії фронту не зв'язані між собою? Вони зв'язані на життя і смерть.

Гарно завернув.

Четвертий Харків

Перший Харків - патріархальне село, другий XIX - століття, засилля російських купців і урядників, інтенсивне російщення; третій - вливання наційональної стихії у місто: Хвильовий, ВАПЛІТЕ, виставки АРМУ, курси сходознавства, українське студенство, "неповторний, невідворотний, сповнений життя і бездуму дерзання", столичний. І четвертий - викорчовування всього українського, нігілізм, лицемірство і егоїзм. Але під цим усім багном тихо тліє щось незнищене, українське - не дивлячись ні на що, сили його не втрачені.

Над озером. Баварія

Висвітлено два питання - функційна доба як така та можливість нашого протистояння з нею, і пов'язана з цим роль України. Проблема фунційної доби - перетворення людини на функцію. Функція протистоїть індивіду і знищує його. Декі народи вправно в неї вписалися, зокрема, найкращим чином - США і Росія, але і у різний спосіб. Американський спосіб полягаяє у тому, що сприяє добровільній нівеляції простої людини, російський у тому, що просту людину розчавлюють:

У 1943 р. в Києві я вперше почув німецьке радіо для тубільного населення обсадженого рейхскомісаріяту Україне. З ранку до ночі одноманітно-сумовито нявчало радію: Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei. Я згадав совєтське "Москва моя, страна моя" - огидне, антимистецьке, але влізливе, підмиваюче, маршове, бадьористе. Мотив, що проти волі оформляв ритм биття серця і крок ноги. І я тоді сказав собі: Німеччина програє, Росія виграє. Зухвало безцеремонний марш функційної доби зчавив оптимістичне словами (nach Dezember kommt Mai), але безнадійно особисте звучання безголосого німецького радіоспівака. Російська революція 1917 року створила свої марсельєзи, марсельєзи функційної доби. Маяковський писав: "Бейте в площади бунтов топот, выше гордых голов гряда. Мы разливом второго потопа перемоем миров города". Українська революція 1917 року умилено вітала золотий гомін над Києвом - дзвони Лаври і Софії. Там був розгін і рух, тут статика і зосередженість. Там розмах, тут - етичний зміст. Системи вирівнюються на рівні гіршої. Другий потоп почав перемивати "миров города" саме від Києва.

Завдання України - дати свою відповідь на виклик доби. Свою, грунтовану на власних національних традиціях, але актуальну для цілого світу. Найбільша перепона цьому - провінційність. Визначення провінційності дається діалектично, проводиться аналогія із провінційністю Німеччини: звісно, розмах і удар у нас різних масштабів, але принцип той самий. Неподолана ксенофобія - це одна з критичних ознак провінційності, адже саме це заважає скористатись європейським, а одночасно і азійським положенням України:

Один з "нищівних" наших ударів по росіянах: вони втратили слов'янську чистоту (щоб не сказати: чистоту слов'янської крови), помішалися з фінами. Милий Боже, цей удар б'є не по росіянах, а прямо по нас. Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми ставимося до них, як львівська перекупка до вперше побаченого - в уніформі совєтського танкіста - калмика: страхається сама і лякає ними дітей. Їй не зрозуміло, що це її союзник і друг... Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви... Наш "Березіль" ішов у ногу з жидівським театром у Москві і грузинським імені Руставелі в Тбілісі, і імена Курбаса, Ґрановського, Ахметелі мають усі підстави стояти поруч. І так їх оцінила Москва, всіх знищивши або вигнавши.

Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована.

Взято із журналу https://maksymus.wordpress.com/
Я відібрав лише ті моменти, що безпосередньо стосується обгрунтованості цієї реформи, а також її можливих негативних наслідків. З власного оточення я не знаю жодної людини, яка б з гумором не відізвалась про цей новий поворот в історії української мови. Що стосується мене особисто, ~~то найбільше розчарування у мене викликє офіційне затвердження фемінітивів~~ то після того, як як краще розібрався у цій темі, я дуже радий, що відбулись такі зміни.

Треба звернути особливу увагу на те, що проект правопису серйозно втручається в ті орфографічні правила, що їх ніколи, власне, не вчать, але засвоюють тільки за масивом прочитаних текстів.

* * *

...виплескують нові правила, що переважно розунормовують, а не унормовують. Основна маса освічених мовців, незалежних од державних ієрархій, як можна цілком зрозуміти, просто не зважатиме на реформу, як практично жоден з видавців не зважає на неї вже зараз. Зміни стосуватимуться, насамперед, примусових обставин письмової комунікації, школи та державних установ. І саме там знаходяться основні ризики.

* * *

...урядові помилки тут дуже багато шкодять, бо реформа правопису вдарила в письмову комунікацію, важливість якої збільшилася в останнє десятиліття неймовірно, і це не усвідомлюють реформатори, котрі посилаються на «скрипниківку». Впроваджене розунормування відтепер вимагатиме подвійних зусиль для україномовних, щоб просто написати щось правильно. І це надовго стане додатковим бар’єром перед вибором саме української. (Треба зауважити, що в цьому моменті правопис прямо суперечить основній ідеї закону «Про мову», ухваленому за тиждень до того. Мовний закон був призначений для форсування переходу на українську населення, а проект ставить значні перешкоди. Як можна перейти на те, для чого не існує елементарного набору словників, і що не відповідає мовній практиці?)

* * *

Вся стара навчальна й довідникова продукція разом стала макулатурою; там уже не довідатися, як правильно написати. Але і далі видані за останні півсторіччя тексти, від художніх до енциклопедій, тягнутимуть до узвичаєного вжитку. І далеко не факт, що за ці десять років недержавні видавництва за межами держзамовлень підтримають новими виданнями нові правила, бо до цього ніщо не зобов’язує. Навпаки, реформа означає, що тепер можливо все, що тепер ніщо не стримуватиме, бо ніхто не грамотний, і не очікує грамотності від інших.

https://maksymus.wordpress.com/2019/05/22/501850/

* * *

Та все не так, починаючи з набору в комісію за невідомими критеріями, таємничості підготовки, відсутності належного теоретичного і практичного обґрунтування, також економічного обґрунтування доцільності реформи і наслідків, одвертої дезінформації про критерії, що в озвученому публіці вигляді раціональними ніяк не назвати. Все не так з дивним громадським обговоренням, суто формальним, адже не виправлено було багато помічених публікою ляпів, що їх надсилали різні учасники. Не так з суто формальним обговоренням на спільному засіданні НАН, за результатами якого практично нічого не змінили...

https://maksymus.wordpress.com/2019/05/22/501850/#comment-21268

* * *

І мовний закон, і правопис стали заручниками політичної гри, картою на виборах попередніх і напевно наступних. Буде цілком очікувано, що нова влада здійснюватиме відкат. Хоча правопис можуть і залишити. Хай український ресурс витрачається на подолання хаосу й розбіжностей, а не на щось креативне і спільне.

https://maksymus.wordpress.com/2019/05/22/501850/#comment-21294

На останок, про "індика-индика". Так от, не було ніяких "индиків" у правописі 1929 року: "В початку слова и ніколи не пишеться, тільки і".

Мітки:

українознавство

Ні з каких сторон світа не видно,
Все ненастье,
Ніт і надежди, о многобідно
Моє щастьє

Теофан

В ядучих лугах, в спухлині й гангрені,
В пупах живих гадюк, в блювотинні,
В крові, яку цирульники мерзенні,
Коли зіходить місяць у вікні,
Розмазують, щоб сохла, по стіні,
У шапликах, в яких після злягання
Гулящі підмиваються дівки,
У ночвах, де намочують не прані,
Смердючі пелюшки мамки та няні,
Обмовців слід варити язики.

"Балада про те, як слід варити язики обмовників" Франсуа Війон
переклад Миколи Лукаша

Що я вам скажу? Листав я в книжковому сучасний переклад Гоголя українською і немає там згадки про ніякого царя. Тобто переклад, принаймні останніх сторінок, робився з першої редакції. А дарма!

З такими захисниками моралі суспільство можна розбестити і без всіляких фрейдистів. Сорокін просто взяв фрейдизм і перевернув його на голову. Він доводить, що всі біди людства від того, що статевим почуттям дають волю, а не через їх пригнічення, як стверджують його опоненти. Чи то можливо класик соціології в своєму популярному творі вирішив опуститись до рівня типового читача в США 50-х років? Невже він такої поганої думки про нього? Мені здається, якщо починати серйозну розмову на цю тему, то причини для стримання статевих потягів лежать власне поза сферою статевих стосунків. Іншими словами, розмова має починатись з іншого кінця, а торкатись теми сексу має ніби повз, тоді і стає зрозумілою суть такого стримання. Натомість, якщо одразу поставити його в центр, то це вже програш, всі аргументи будуть виглядати слабкими. З іншого боку, усі тенденції розладу стосунків Сорокін намітив правильно, але якщо екстраполювати так само, як він, і пов'язувати соціальні катаклізми із розбещеністю соціуму, то ми би вже мали жити не просто в епоху занепаду цивілізації, а в пеклі.

Хоча Сорокін робить обмовку про те, що сексуальна свобода, це лише один із факторів руйнації в суспільстві з-поміж багатьох інших, але насправді весь памфлет - це спроба залякування. Ви мене не лякайте, я і так боюсь, краще дайте якихось харчів для роздумів.

Дивно, всюди пишуть, що це антиутопія, але я б написав, що це алегорія. Прийняти найтривіальніші істини, чи не найважче. Ще важче їм слідувати, і часто для їх оновлення потрібен катарсис. "Метрополіс" такий катарсис забезпечує.

( Read more... )

Запам'яталось таке вдале формулювання: "Для обгрунтвання розумної політики історичні аргументи не потрібні, а дурну політику виправдати історією неможливо".

Починається книжака із методологічних рекомендацій для роботи істориків на пост-радянському просторі. У нас тут історія ще досі служниця політики, на думку Міллера.

Потім дається огляд політики імперії щодо різноманітних етнічних груп, а потім ще про різні проекти асиміляції, найбільшу увагу приділено асиміляції українців. Найцікавішими мені тут здались два моменти. Перше, це про русифікацію. Русифікація, як насильницька політика спрямована на асиміляцію стосувалась лише українців і білорусів, русифікація інших етносів була спрямована на виховання лояльності до імперії, а не на їх асиміляцію. Друге - абсолютно неадекватне уявлення про українців, як націю. Тобто російським націоналістам задвавлось, нібито ніякої нації в українців немає, ніби це все якісь ігри.

Найсильніше проявилась ця неадекватність, коли під час Першої світової була окупована Західна Україна і, керуючись тим міркуванням, що грекокатолицизм та українська мова це все наносне, привите чи то поляками, чи то австріякми, зовсім непотрібне простому червоноруському мужику, проти цих явищ почали репресії. Місцевим це одразу не сподобалось, а подив, тодішніх окупантів-визволителів, у відповідь на таку реакцію місцевих був абсолютно щирим. Взагалі, як виявилось, завоювання Західної України сприймалось як основана із цілей тієї війни, це мав бути завершальний етап збору руських земель, проливи там були на третьому місці. Це зараз вже Західна Україна стала інородним тілом, а колись вона була болючою частиною, якої так не вистачає всьому російському народу.

Післяреволюційний досвід трошки редагував ці всі асиміляційні розробки серед російських націоналістів, і вже в еміграції вони почали пропонувати більш адекватні проекти об'єднання тьох народів. Пізно спохватились, треба було цим добродіям Шевченка з Костомаровим слухати. До речі, з тих часів шаблони пропоганди щодо українців так і не оновились, як мені здлось. Навіть трошки шкода за таку ідеологічну імпотенцію у братського народу. Але і у нас не краще загалом.

https://salery.livejournal.com/159427.html
https://birdwatcher.livejournal.com/3144392.html

В минулому сезоні було модно читати Сльозкіна і ця мода не пройшла повз мене. Спочатку потрібно означити найголовніше: в цій книжці робиться спроба дати відповідь на еврейське питання, цілком буквально. Що приємно, ця відповідь намагається звучати осмислено, тобто тут немає сенсаційних викриттів, тут швидше демістифікація. Через це, боюсь, для тих, у кого лівиця чи правиця в голові, це чтиво видалось би надміру складним.

Питання ставиться шляхом соціологічної ретроспективи, добре проілюстровано відносний надмір євреїв в найважливіших інституціях модерну та їх не аби яка пристосованість до нової доби. Якщо поглянути на конкретні заняття, то це торгівля і наука, а якщо поглянути на "середній культурний рівень", то звичайний єврейський хлопчик був на десять голів вище (в своїй модерновості) звичайного німецького. До того всього, ті ж євреї стали оберігачами скарбів національної культури. Якщо сьогодні когось вражає надмір азіатів у науці в США, то це зовсім квіточки в порівнянні з тим, що доводилось спостерігати в Центральній та Східній Європі у XIX-XX столітті. Той самий німецький варіант: коли пердставники 1% населення займають 50% наукових посад і повністю домінують у комерційній сфері, це самою констатацією наводить на питання.

Відповідь дається із застосуванням концепціїї middleman minority (сам термін не згадується, можливо автор вважав його недостатньо влучним), тільки у набагато більш поетичній формі: через протиставлення Аполлона та Меркурія (тут без жодних алхімічних алюзій). Аполлон твердий, стійкий, рішучий, серйозний, простий, його мова невиразна, але він сміливий; меркурій нетерпеливий, мінливий, невпевнений, постійно рефлексуючий, іронічний, розумний, красномовний і він боягуз. З давен меркурії живуть серед серед аполлонів, належать вони, як правило, до зовсім іншого етносу і відведена їм специфічна роль у житті спільноти, щось, чим займатись аполлонам зовсім не до снаги чи навіть противно. Це левантійці на Близькому Сході та Південній Америці, вірмени в Османській Імперії, певні племена в Ірані та Індії, індійці в Африці, китайці на Далекому Сході та євреї в Європі. Періодично місцеві нагороджують мандрівників-меркуріанців погромами та пониженням в правах, останні відповідють першим бездонним презрінням. І все ж європейські меркурії виділялись серед інших — у них не було своєї батьківщини. Там, звідки вони вийшли, країна зовсім інших аполлонів, хоч і кузинів. Сьогодні це все, за деякими виключеннями, зовсім не так, і відсутність меркуріанців здається природньою і повсякчасною, як їх присутність здавалась колись штучною і тимчасовою.

З початком доби модерну усе приходить в рух. На етапі формуання сучасних держав, представники корінних етносів Європи починають зауважувати, власне, засилля чужинців (які століттями живуть обабіч), на тих місцях в державі, де мали би бути вони самі, представники державотворчої нації. Це, до речі, принципово новий вид антимеркуріанзму (що у Європі відомий як "антисемітизм"). Якщо раніше він був продиктований недовірою до чужинців та зневагою до їх занять, то тепер до нього ще додається відчуття несправедливості, неправомірності такого положення; місцеві тепер хочуть зайняти колись відведене чужинцям місце, бо в новому устрої це місце змінило свій сенс, хоч для того, щоб його зайняти, потрібно мати ті ж меркуріанські риси. А самі "приїжджі" хочуть стати частиною тієї нової держави, вони захоплені місцевими аполонами, вони штудіюють їхніх філософів, вони вчать на пам'ять їхні поеми, вони йдуть разом з ними в нову армію принижених, щоб побудувати державу майбутнього, і, таким чином, все вище підіймаються соціальною драбиною. Це ще більше дратує твердолобого Івана, але про це потім. Крім того, ці неофіти хочуть порвати зі своїм меркуріанським минулим. Одразу треба загадати, тут і виявляється фактична хибність націонал-соціалістичного пропогандистського штампу про жидобільшовизм — євреї комуністи остаточно порвали зі способом життя своїх заможних дідів і батьків; капітал і збагачення це тепер їх найгірший ворог. Єврейський комунізм — це бунт проти новоспеченої єврейської буржуазності, яка ще зберігала сліди вчорашнього презріння до сильних але дурних аполлонів. Коротше кажучи, комунізм для євреїв був способом порвати з власним єврейством. Комунізм ще й тому, що успіх євреїв в нових державах не був легітимізований новою державотворчою ідеологією — націоналізмом, тут же ними і підбиралась ідеологія, яка для такої легітимації служить краще — комунізм. З точки зору тогочасийх євреїв саме такий варіант був найкращим, це їм підказували і розум, і почуття. Інші варіанти — це утворення власної держави або еміграція у Новий світ. Перший був занадто фантастичний, а другий тоді видавався надзвичайно непрестижним.
( Read more... )

Мітки:

non-fiction

В історії відбулось коротке замикання: ідеалом знову є Стаханов, тільки в пуританській обгортці.

* * *

Тут мова про новий безсвідомий ефемізм: злочинці це тепер незручні прошарки населення — біднонта. Відповідно, боротьба зі злочнністю, це, насправді, боротьба з біднотою поліцейськими методами. Ціль — замкнути бідноту в тюрмах і нарешті зробити їх життя економічно вигідним.

До таких висновків приходимо шляхом вивчення тенденцій американської системи покарання. США — країна із набільшою концентраціїєю в'язнів. Особливість американської пенітенціарної системи полягає у тому, що вона приватна і економічно вигідна, саме за рахунок праці в'язнів. Умови їх праці і заробітня плата дуже схожі до тих азіатських фабрик, взагалі американські тюрми досить успішно конкурують з ними. Таким чином, шляхом державної політики, відбувається перерозподіл людей із найбідніших верств наслення в тюрми, і це покривається риторикою боротьби зі злочинністю.

https://en.wikipedia.org/wiki/Prison–industrial_complex

Злочинність — це, у великій мірі, не обєктивний, реальний показник; це, швидше, прямий результат оганізації судочинства, поліції, законодавства. Внизу на графіку коливання абсолютної кількості в'язнів у польських тюрмах. Провали — це амністії, постійний ріст і піки — звичайна робота карних органів. І те і інше — результат політичних рішень, а не об'єктивне відображення росту чи спаду злочинності.

Звісно, це не означає, що злочинів не існує. Питання в тому, як до них ставитись. Тут, по ходу, зачіпаєтья інша тема: атомізація і ставлення до протиправих дій. І справа тут не лише у державі. Чим більш люди атомізовані і розділені, тим у більшій мірі вони схильні сприймати аморальні і протиправні вчинки своїх сусідів як, власне, злочини, і тим сильнішого покарання вони вимагають. Дісно, нікому рідних і друзів не побажаєш тюрми, яку б ганебну річ вони не зробили. Але відставнь між людьми тільки зростає, і так само зростє жорсткість і тривалість тюремних покарань.

Повертаючись до риторики: боротьба з організованою злочинністю, боротьба з нарокоманією, боротьба з тероризмом і навіть боротьба із насильством в сім'ї — це лише прикриття для того, щоб якомога більша кількість людей потрапили за грати. І основна маса цих людей буде належати до найбіднішої верстви населення. Це не теорія змови, це просто самоорганізація нічим не скованого економічного процесу.

В майбутньому нас чекають ГУЛАГи західного зразка. Це стосується не тільки США, це стосується Європи, а можливо і цілого світу, адже американський трафарет зараз є найбільш популярним. А США для Євопи Нільс Крісті взагалі назвав "старшим братом". Цікаво, що він цим мав на увазі.

Відповідями на такі тенденції було би скорочення термінів ув'язнення, впровадження систем медіації, коли жертів дозвляється пробачити злочинця або отримати від нього компенсацію у якомусь виглді, організація неатомізованих общин. Але прогноз негативний.

* * *

Набільший будинок міста символізує його найбільшу цінність. Вигода або купля-продаж головна цінносіть сучасних міст. Прийшли вони на зміну вірі, благородству і знанням.

* * *

Щось мені це дуже сильно нагадує, тільки ніяк не можу згадати що...

Отже, наснилось, що ціле місто, чи навіть ціла країна, перетворились у одну велику газову камеру. Хто пустив газ - невідомо, було ясно тільки одне — спочатку помруть найслабші, діти і старі люди, найбільш резистентними до отрути були фізично треновані чоловіки. Усе, після того як пустили газ, було покрито бурою пеленою. Смерть часом супроводжувалась злізанням шкіри чи утворенням чиленних пухирів на тілі. В самому кінці сну я спостерігав як молода дівчина, у прямій трансляції ютуб, готується вбити свого маленького братика, щоб він не мучився.

Отже, чому, якщо в галактиці так багато розвинутих цивілізацій, ми ще не контактували з жодною із них? Я пропоную таке вирішення: за законами розподілу, найближчою цивілізацією до нас, швидше за все, є цивілізація матріархальна, адже ми являємо собою класичний приклад патріархальної цивілізації. І ось, ми вже досягли того рівня, коли готові до міжпланетного діалогу: почали відсилати сигнали у космос. А вони мовчать. Наше завдання — здогадатись чому.

Сьогодні, проходячи повз, думав про свої почуття до рідної Альма-матер, як і до всіх людей, що там були і до всього, що там діялось. Напевно, це дуже схоже на те, що чоловіки відчувають до своїє першої колишньої дружини. Тобто, звісно, була велика душевна споріденість, були надії, були сподівання. Спільні діти, сім'я на все життя. Перші роки, а зокрема перший рік шлюбу, проходить дуже добре, але з часом реальність таки випливає і бере своє. Чи то швидше не реальність, а недоліки обох сторін, з якими вони ніяк не можуть впоратись. Після того, процес розлучення завершився, і в той день, коли обидва отримують довідку про розлучення, до обох приходить усвідомлення того, що все могло бути інкше, лише б ми подолали свої власні недоліки, і все б тоді могло вийти. Але вже не вийде. Також, я зрозумів, що стосунки з Університетом, це набагато важливіше, ніж стосунки з дружиною. Передам це знання своєму синові.

https://ivanov-petrov.livejournal.com/2140904.html

І справді, что власне означає ця фраза? Чому з'явилось порівняно багато чоловіків, які більше не хочуть жити з жінками, їм краще підійде целібат — байдуже, аморальний з проститутками, чи святошенський. Звісно, такі були і раніше, декілька днів тому переглянув "My Fair Lady", протагоніст Генрі Хіггінс якраз такий. А от актор, що виконував цю роль, був одружений 8 разів. Тобто, хоча вже тоді між статями почались якісь серйозні непорозуміння, але люди все ж до останнього намагались знайти собі пару для того, щоб жити з нею під одним дахом. Сьогодні ж, здається, це непорозуміння досягає термінальної стадії, коли після першої-другої спроби чоловікам стає зрозуміло, що нічого пунього з цього не вийде, немає ніякої надії, немає чого і пробувати, краще жити самому.

Жінка, яка говорить, що статі рівні між собою, насправді просто вважає, що їй не потрібен чоловік. Чоловік, який погоджується з такою точкою зору, так само вважає, що і він може обійтись без жінки.

* * *

— В индуизме это будет архетип Кали, танцующей на трупе Шивы. Метафорически выражает стремление женщины, репрезентирующей материю и энергию, пробудить мужчины, репрезентирующего сознания. Как только Шива просыпается, т.е. мужчина восстанавливается в состоянии осознанности, агрессивная Кали переходит в состояние нежной и ласковой Умы.

— Хорошо, когда богиня столь умна и умела, чтобы вовремя переродиться и перестать выносить мозг.

— Вы, значит, не поняли, ну что ж вы так. Никаких личных качеств, чистый вопрос природного взаимодействия. Спящее мужское сознание вызывает агрессию в женском, и оно - женское - ну давай терзать мужское, топтать и пинать, пока оно не пробудится.
Да, там есть дополнение. Пробудившийся Шива первым делом сливается с Кали, тем самым демонстрируя, что он воспрял от сна разума и тем самым погашая её ярость. Никто не перерождается сам, по собственному желанию, но только когда условия позволяют.
https://ivanov-petrov.livejournal.com/2140904.html?thread=125655016#t125655016

Я вже доріс до того віку, коли розумію, що в статті Горького "О музыке толстых" все правда від першого до останнього слова.

Это — радио, одно из величайших открытий науки, одна из тайн, вырванная ею у притворно безгласной природы. Это — радио в соседнем отеле утешает мир толстых людей, мир хищников, сообщая им по воздуху новый фокстрот в исполнении оркестра негров. Это — музыка для толстых. Под её ритм во всех великолепных кабаках «культурных» стран толстые люди, цинически двигая бёдрами, грязнят, симулируют акт оплодотворения мужчиной женщины.

Издревле великие поэты всех народов, всех эпох вдохновенно тратили творческие силы свои на то, чтоб облагородить этот акт, украсить его достойно человека, чтоб не равнялся в этом человек с козлом, быком, боровом. Созданы сотни и тысячи прекрасных поэм, воспевающих любовь. Это чувство играло роль возбудителя творческих сил мужчины и женщины. Силою любви человек стал существом неизмеримо более социальным, чем самые умные из животных. Поэзия земного, здорового, активного романтизма в отношении полов имела огромное социально-воспитательное значение.

«Любовь и голод правят миром», — сказал Шиллер. В основе культуры — любовь, в основе цивилизации — голод.

Пришёл толстый хищник, паразит, живущий чужим трудом, получеловек с лозунгом: «После меня — хоть потоп», — пришёл и жирными ногами топчет всё, что создано из самой тонкой нервной ткани великих художников, просветителей трудового народа.

Ему, толстому, женщина не нужна как друг и человек, она для него — только забава, если она не такая же хищница, как сам он. Не нужна ему женщина и как мать, потому что хотя он и любит власть, но дети уже стесняют его. Да и власть нужна ему как бы лишь для фокстрота, а фокстрот стал необходим потому, что толстый — уже плохой самец. Любовь для него — распутство и становится всё более развратом воображения, а не буйством распущенной плоти, чем была раньше. В мире толстых эпидемически разрастается «однополая» любовь. «Эволюция», которую переживают толстые, есть вырождение.

Это — эволюция от красоты менуэта и живой страстности вальса к цинизму фокстрота с судорогами чарльстона, от Моцарта и Бетховена к джаз-банду негров, которые, наверное, тайно смеются, видя, как белые их владыки эволюционируют к дикарям, от которых негры Америки ушли и уходят всё дальше.

«Погибает культура!» — вопят защитники власти толстых над рабочим миром. «Пролетариат грозит погубить культуру!» — вопят они и лгут, потому что не могут не видеть, как всемирное стадо толстых людей вытаптывает культуру, не могут не понимать, что пролетариат — единственная сила, способная спасти культуру и углубить и расширить её.

Надзвичайно цікава робота, що сама собою ставить багато питань.

Одразу мушу сказати, що ніякі аргументи про "застарілість" на мене подіяти не можуть, просто не приймаю їх в корені і не вважаю, що книги, навіть наукові, можуть бути застарілими, і ніби-то в цьому є щось погане.

Метод дослідження відмінності між статями проводиться в рамках характерології, ненародженої науки, разом з фізіогномікою і графологіїєю. Через це хід думки видається дуже незвичним, через це висновки цієї роботи важко сприйняти і оформити. В цій книзі висвітлений нехарактерний для нашого часу погляд на війну статей, можна сказати "новий".

Все починається із пошуку типів Ч і Ж. Це, свого роду, "абсолютний чоловік" та "абсолютна жінка". Кожного разу, перед детальним описом типу, автор нагадує, що в реальності існують лише перехідні форми, тому не треба одразу все сприймати як висловлення про кожного конкретно.

В тому, що стосується чоловічого типу, Вейнінгер, я думаю, потрапив прямо в ціль. З жіночим типом виникли проблемки. Тільки не треба думати, що це звичайне віддзеркалення чоловічого типу (хоча і звучала фраза про жінку як "уособлення матерії"), але краще зрозуміти його можна тільки в контрасті. Разом з тим Вейнінгер дуже близько підійшов до проблеми. Не знаю про попередників, але наступників, які закривають питання як неіснуюче і проголошують повну психологічну однаковість статей, він точно перевершив.

Єврейська тема також взята непогано, хоча слова із суботньої молитви "Нехай буде благословенним Той, хто не створив мене жінкою" чомусь були проігноровані. Ці погляди здались би комусь антисемітськими, і в колі пристойних людей їх не можна би було сьогодні озвучити. Але ознайомитись варто. До речі, на думку Вейнінгера, бути семітофілом може тільки справжній арієць.

Висновки цієї роботи би дуже сподобались сучасним феміністками, хоча вони б активно протестували проти методу та теоритичного їх обгрунтування - в кожній жінці ми маємо поважати гіпотетичного чоловіка, як би мало його там не було. І це ніякий не парадокс, це органічний наслідок світогляду автора.

Крім того цілком правдивими виявились і його передбачення про те, що ми вступаємо в жіночу епоху. На жаль.

Французькі судді і прокурори часів темряви і мороку, що назначали підозрюваному катування з метою дізнання, під час каутвань називали його "пацієнт".

Цікавим чином, коли говорять про національно-свідому людину, то одразу вимальовується образ людини, національність якої визначає її симпатії та антипатії до своїх і чужих відповідно, а інтенсивність цих переживань перетікає у вчинки. Іншими словами, національність діє як така своєрідна пристрасть. Усі знають як називається стан, в якому індивід керується своїми пристрастями - такий стан називається "свинством". Дійсно, якщо людина віддається своїм пристрастям, вона стає подібною до тварини. Кардинальна різниця між людьми і тваринами полягає у тому, що люди наділені свідомістю. Введення явища у свідомість означає його підкорення, це усім знайомий акт пізнання. Та підкорюватись може не лише зовнішній світ, але і внутрішній, і робиться це схожим чином, через усвідомлення. Отже, усвідомлення наших пристрастей, означає їх підкорення, і тоді зі служителів власних пристрастей ми стаємо їх володарями і вони служать нам. Національне почуття - це одна із пристрастей, а тому усвідомлення своєї національності мало би означати саме підкорення цього почуття, що так сильно може впливати на нашу здатність до суджень. Таким чином, національно-свідома людина, це людина що не дозволяє своїм національним почуттям визначати її симпатії та антипатії, взагалі не дозволяє цим почуттям керувати її вчинками, а це дещо протилежне до того значення яке прийнято вкладати у це словосполучення.

Лейтмотив - потужний образ: водій їде вперед у машині та судить про те, що його чекає попереду, дивлячись у дзеркало заднього виду. Тут мова про те, як ми оцінюємо вплив технологій на сучасність. Дебют притягнутий за вуха і фактично хибний: розповідається про фатальний прихід стремена у Європу і спричиненмй ним занепад античності та народження рицарства-феодалізму. Але якщо сприйняти це як просто образ, гарну спрощену картину, тоді це вірно. Все ж ставлення та роль технологій в античності та в сучасності різні, і суть технологій різна, тому такий образ - шарж на сучастість, який допомагає краще вловити її суть. Ну а наша спільна здатність, з неназваних причин, оцінити як технології нас змінюють, приблизно така ж сама, як і здатність риби усвідомити, що вона живе у воді. Проте тут робиться саме така спроба.

Перший крок - вчення про самоампутацію. Будь-яка технологія - це самоампутація, або частини тіла, або, набагато частіше, певних функцій нервової системи.

В этой книге упоминается Джеймс Джойс и его роман «Поминки по Финнегану». Почему? Роман Джойса — это история электрической обратной трайбализации Запада и история того, как Запад культурно покорял Восток. Пожалуй, Джойс — единственный человек, который осознал, что все социальные перемены суть последствия внедрения новых технологий(этих самоампутаций нашего бытия) и их проникновения в нашу чувственную, сенсорную жизнь. Эти перемены радикально меняют образ мира, который мы создаем и лелеем, а потому всякая техническая инновация вызывает у нас беспокойство и даже нервное расстройство, и в итоге все оборачивается войнами в тщетных попытках восстановить старые образы.

Після ампутації нас чекають фантомні болі. Ці фантомні болі і пояснюють богато особливостей нашого часу. Наприклад, такі нові хвороби як депресія і аутизм. Крім ампутації, з новими технологіям приходять і нові способи дивитись на світ - і вони так само викликають біль, для порівняння згадуюються від народження сліпі люди, які, після лікування, отримували можливість бачити, але спершу постійно уникали його, через біль...

Все ж, по правді кажучи, автор нічого не пояснює, доводиться здогадуватись самому. Він, у більшій мірі, просто говорить про те, що читач вже і так мав би знати, і, при цьому, закликає собі на підмогу цілий ворох авторів, від Еріка Берна до Хосе Ортеги. Наприклад, для автора очевидне сповзання у примітивні форми чуттєвості, поведінки та свідомості - завдяки технологіям, але яким чином він прийшов до такої думки не пояснюється.

Когда в пору бед и страданий Первой мировой войны электрическая эпоха начала ощущаться, мир негритянского джаза выплеснулся наружу и покорил белый мир. Джаз — негритянский продукт, потому что он теснее соотносится с речевыми ритмами, чем с любым печатным текстом на бумаге. Примитивное, тактильное искусство и кинетически заряженные ритмы в музыке и живописи суть нормальный образ жизни любого неграмотного общества. Теперь они становятся основным модусом новейшей технологии. Эта новая электрическая технология, как всякая инновация, служит зеркалом*, в котором мы со все возрастающей ясностью видим старые технологии.

*Примітка від мене: дзеркалом заднього виду. Після Першої світової, а ще більше після Другої, а потім все швидше і швидше, наступає електрична епоха, змінюючи, та вступаючи у конфілкт із попередньою - механічною. Книжка написана аж у 68-му, але Маклюен вже написав, що підкорення космосу не буде: це занадто Ньютонівська ідея - кудись летіти, це ще ідея механічної епохи, а на дворі вже епоха електрична.

Ще тут згадується про те, які переваги отримують відсталі, порівняно з Європою суспільства, користуючись здобутками нових епох, як перескочили і вирвались вперед США і Росія, з настанням механічного часу, і, звісно, згадується Китай, який вступив у права вже в епоху електричну, подолавши дистанцію у два рази швидше, порівняно з двома попередніми кандидатами.

І на завершення - ніяких рецептів, нічого не сказано куди йти і що робити, але і не було такої мети. Метю було тільки сповіщення про те, в чому ми живемо. Також, цей невеличкий памфлет дійсно застарів. Шестидесяті, електрична епоха... Можливо і електрична епоха, яку ми зовсім прогавили, також припинала своє існування. Якщо електрична епоха - це "глобальне село", то боюсь, що постелектрична епоха, епоха інтернету, може виявитись періодом "донеолітичним". Ех, людство, знову все спочатку.

Книга являє собою нашарування авторських інтерпритацій, просторих цитат інших інтерпритаторів, цитат Толкіна та його оточнення, з наступними коментрами та доповненнями. Основне завдання книги, на скільки я зрозумів, показати, що світ Толкіна, та його казки і розповіді про цей світ, ніяк не суперечать християнству, навіть, у більш вузькому значенні, католицизму, а якщо ще конкретніше - догматичному католицизму. Зрозуміло, що таку операцію необхідно провести для того, щоб потенційних читачів Толкіна, і при цьому ревнивих католиків, не відлякувала міфологія створеного світу, оскільки вона просякнута гностичними та язичницькими елементами. Якщо коротко: вирішення протиріччя, на думку автора, поляшає у тому, що це все, звісно, є, але тільки воно переосмислено творчим і повністю християнським погядом Толкіна. Можливо така книга і необхідна католиками. Але чи потрібне таке виправдання самій книзі "Володар перстнів"? Мені здається, що ні. Крім того, можливо через невеликий об'єм, але власне інтерпритації автора мені виглядають досить невнятними, більше того, склалось враження, що він не відділив свої інтерпритації та суто Толкінівські, і немає впевненості, що вони збігаються у висновках.

Тепер про позитивне. По-перше, цитати, які характеризують Толкіна, відібрані відмінно:

В великих войнах нашего времени мы совершаем одну и ту же ошибку - принимаем ложные постулаты «цель оправдывает средства» и «если что-то можно сделать, значит, сделать надо» (L 1862). Толкин писал сыну в
1944 году, антифашистская коалиция пыталась победить Саурона с помощью Кольца. Что ж, расплодятся новые
Сауроны, а люди и эльфы превратятся в орков - «Не то чтобы в реальной жизни все это настолько очевидно,
как в придуманной истории; да и с самого начала на нашей стороне орков было немало» (L 66).

Показано впилив оточення інклінгів, особливо менші відомого у наших краях Оуена Барфілада, з його містичними видіннями та цікавою філософією. Звісно, не обійшли стороною і стосунки з Льюїсом. Але справді, з усіх інклінгів професор був найбільш ревнивим католиком. Так само і короткий нарис життєвого шляху Толкіна по-справжньому допомгає краще зрозуміти, як його характер - уявіть собі сцену в якій старий професор, переодягнувшись англоскасонським воїном, проганяє туристів зі свого саду, так і особисте ставлення до створеного ним світу Арди - на могилі, в якій він похований біля своєї дружини, на могильних плитах ми бачимо імена Берен та Літуен, замість Джона та Едіт. Це імена перших чоловіка та ельфійки, яких поєднало кохання, одна із центральних історій вигаданого Толкіном епосу. Не можу тут не відмітити особливість такого союзу, оскільки він допомагає ельфу по-справжньому померти - ельфи існують у світі до самого його завершення, тільки люди його покидають після смерті, але поєдання у шлюбі такого роду дозволяє духу ельфійки покинути його разом з духом свого чоловіка.

Из мрака моей жизни, пережив столько разочарований, передаю тебе тот единственный, исполненный величия дар, что только и должно любить на земле: Святое Причастие... В нем обретешь ты романтику, славу, честь, верность, и истинный путь всех своих земных любовей, и более того - Смерть: то, что в силу божественного парадокса обрывает жизнь и отбирает все, и, тем не менее, заключает в себе вкус (или предвкушение), в котором,и только в нем, сохраняется все то, что ты ищешь в земных отношениях (любовь, верность, радость), - сохраняется и обретает всю полноту реальности и нетленной долговечности, - то, к чему стремятся все сердца.

Толкін вважав свій світ цілком реальним, хоча і існував він у його фантазії. Основою його світу була мова.

Уже по смерти Толкина, в некрологе, за несколько лет до того составленном для газеты «Тайме», К. С. Льюис пишет о том, что Толкин в некотором смысле побывал «внутри языка». Яркая фраза - и притом чистая правда. Берлин Флигер рассказывает, как некий коллега-филолог однажды задал Толкину вопрос: «Вы ведь пробились сквозь завесу, верно?» И Толкин «охотно признался», что так и есть. В его представлении язык как таковой обладал определенной глубиной: вторгшись внутрь, Толкин обнаружил, что вступает в тот же самый мир образов, куда указывали сны. На самом деле, «древний мир» - это мир и древний, и внутренний; а ведь именно это мы и имеем в виду под словом «мифический».

Та що там, сама історія написання твору виглядає досить містичною. На скільки ясно з тексту, книга не стільки була написана, скільки писалась, що і засвідчує візит таємничого чоловіка на ім'я Г. з питанням: "Ви ж не вважаєте, що написали це все самі?".

У світі Арди "немає" релігії. "Ви створили світ, в якому певна віра немов розлита навкруги, без видимого джерела, ніби як світло від прихованої лампи" - так це описав у своєму листі професору один з уважних читачів.

Список дописів